Треба жити!
Педагоги закладу доєдналися до чудової традиції написання Диктанту національної єдності. Писали - і погоджувались із мудрими словами. Так, жити треба! Навіть в укритті, коли стомлені, заспані діти, яких щойно підняли з тепленьких ліжечок (бо ж знову звучить ненависний сигнал тривоги!), туляться до працівників садочка і продовжують перерваний, але такий бажаний, сон у них на руках; коли в тому ж укритті дошкільнята чують зловіщий звук шахеда, який хтозна куди летить і куди поцілить, та відчайдушно-наполегливу роботу ППО; коли дехто з діток місяцями чекає з передової тата, а дехто вже й не дочекається... Сумно і боляче. Але треба жити! Жити - і навчати маленьких українців любові, доброти та людяності. Жити заради тих, хто, лише зачувши перші акорди гімну України, прикладає малесенькі рученятка до сердечка і, як би в той момент не хотілося бігати й стрибати, гордо стоїть усю хвилину мовчання. Ось такі ми - українці. Тому й країна наша буде жити!
